У межах 23 Форуму видавців у Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» відбулася розмова про катування, людську гідність і реформу пенітенціарної служби. У заході взяла участь активістка ГО «Розвиток Громади» Тетяна Панасенко.
Обговорення розпочалось з перегляду фільму Андрія Роханського «Килимок». Це фільм-історія однієї людини, котра пережила катування у харківському відділку міліції. Цю людину змушували зізнатись у скоєнні злочину, якого вона не вчиняла.
Після перегляду кінострічки відбулась презентація книги Павла Панича “Оставь надежду всяк сюда входящий”. Автор – колишній ув’язнений, людина, яка зазнала найжорстокіших катувань в українських тюрмах. Цю книгу пан Павло написав насамперед для того, щоб розповісти, яким знущанням піддаються ув’язнені, припинити тортури і домогтися притягнення винних до відповідальності.
В обговоренні проблематики брали участь: Євген Захаров – директор Харківської правозахисної групи; Лідія Тополевська – директор Центру правових та політичних досліджень “СІМ”, координатор громадських приймалень УГСПЛ у Західному регіоні; Надія Колесникова – керівниця проекту з інформаційної підтримки Національного превентивного механізму, Центр інформації з прав людини; Ніна Хома – юристка Центру правових та політичних досліджень “СІМ”, координаторка Кіноклубу медіапросвіти про права людини Docudays UA, а також учасниця ГО «Розвиток Громади» Тетяна Панасенко, яка є членом Громадської ради при Управлінні Державної пенітенціарної служби України у Львівській області.
Усі учасники заходу одностайно погодилися та озвучили думку про те, що навіть якщо людина скоїла злочин, це не є приводом для того, щоб її можна було піддавати тортурам. Україна – цивілізована країна, а катування людини – варварський спосіб отримання потрібної інформації.
Учасниця ГО Тетяна Панасенко під час обговорень висловила наступну точку зору:
Так склалося в Україні, що людина, яка зазнала жорстокого поводження чи відносно якої винесено свавільне судове рішення, має єдиний шлях захисту своїх прав – звернення до ЄСПЛ.
Але чому така особа повинна виступати у Суді проти своєї Держави через свавілля окремих посадових осіб?
Наприклад, якщо ЄСПЛ визнає порушення ст.3 Конвенції (заборона катування) – призначається грошова компенсація, яку сплачує НЕ порушник прав людини, а усі ми – громадяни України, які є платниками податків, адже компенсація виплачується з Державного бюджету. Усі ми повинні працювати над тим, щоб національні суди та правоохоронні органи не чекали вказівок ззовні, а стали дієвим та ефективним інструментом захисту прав та свобод людини.
Допоки не буде реальної персональної відповідальності за катування, нелюдське поводження, фабрикації, неправосудні/свавільні судові рішення – порушення прав та свобод людини будуть мати місце і надалі…
Катування, насильство та жорстоке поводження з боку правоохоронних органів з метою отримання зізнань і, відповідно, фабрикації матеріалів кримінальних справ, наслідком має таке ганебне явище як винесення вироків без належних, достатніх та переконливих доказів винуватості особи.
Натомість в Україні з 2010 року відсутня процедура перегляду судових рішень у кримінальних справах. І навіть якщо особа наводить беззаперечні докази своєї невинуватості, в Україні немає жодної правової процедури, за якої судове рішення у кримінальній справі, яке викликає розумний сумнів у справедливості та законності, може бути переглянуте. Дана прогалина потребує нагального законодавчого врегулювання”.
Форум видавців у Львові вкотре задав стандарти, включивши до програми презентацію книги-сповіді Павла Панича, а разом з нею, створивши платформу для публічного обговорення теми катувань.